Її викинуло вибуховою хвилею з квартири на дев’ятому поверсі. Далі — падіння, яке зазвичай не залишає шансів. Але 23-річна співачка Вероніка Осінцева вижила. Лікарі назвали це випадком, який важко пояснити навіть з погляду фізики.
Тієї ночі Київ накрив комбінований ракетний удар. Один із під’їздів зруйнувався повністю — саме там жила дівчина. Після вибуху вона втратила батьків і дім. Але не втратила голос.
Сьогодні Вероніка говорить зі світом через музику. Пише пісні, виступає, збирає сенси з пережитого досвіду і перетворює їх на звук.
Ніч, яка розділила життя на «до» і «після»
У ніч на 31 липня 2025 року Росія завдала комбінованого удару по Києву. Загинули 32 людини, ще 159 отримали поранення, серед них 16 дітей.
Вероніка була вдома, коли ракета влучила в її будинок. Вибухова хвиля буквально винесла її з дев’ятого поверху.
Після падіння — перелом ноги. І дивом відсутні інші типові для таких випадків травми: не було ні струсу мозку, ні баротравми.
— А що тоді казали лікарі? Твій випадок називали унікальним. Як вони пояснювали, що після падіння з дев’ятого поверху ти вижила і відбулася переломом ноги?
— Ніхто не може пояснити це з погляду фізики. Це звучить дивно, але саме так мені й казали. Після такого падіння наслідки мали би бути зовсім іншими, значно важчими. А в мене не було ні струсу мозку, ні баротравми, ні травм, які зазвичай очікують у таких випадках. Тому це справді важко пояснити раціонально.
Після трагедії — життя, яке тримається на людях
Після тієї ночі вона опинилася у світі, де довелося вчитися жити заново. Перший час — майже без інформаційного простору. Без соцмереж і новин.
Поруч залишилися близькі, друзі, а також знайомі її батьків. І, як вона підкреслює, — підтримка звичайних людей, яких вона навіть не знала.
— Поруч були мої близькі люди, друзі, а також друзі моїх батьків. Я відчувала, що не залишилася сама.
— Люди приходили до лікарні, приносили речі, підтримували мене. Мої подруги відкрили збір, поширили його, і завдяки цьому вдалося зібрати суму, яка справді допомогла мені стати на ноги.
Вероніка каже, що саме в той період вперше відчула масштаб людської небайдужості. І водночас — крихкість світу, в якому все може змінитися за секунду.
Вона говорить про це без пафосу, радше як про висновок:
— Я думаю, що зараз усім нам треба більше відчувати одне одного. Не можна просто чекати, що все якось вирішиться саме. Це наше майбутнє і майбутнє наших дітей.
— Якщо десь у світі відбувається насильство чи несправедливість, не можна думати, що це ніколи не торкнеться тебе. Воно може прийти до кожного. Тому важливо не втрачати людяність і робити щось добре одне для одного.
Музика як спосіб вижити і говорити
Попри пережите, вона повернулася до творчості. І каже, що це не було «рішенням» — радше природним станом.
Для неї музика — не професія в класичному сенсі, а мова.
— Для мене музика і творчість — це спосіб говорити. Це моя мова спілкування. Ми можемо спілкуватися словами, жестами, поглядом, а я спілкуюся музикою.
Після пережитого досвіду вона говорить про війну інакше — не як про абстракцію, а як про особисту втрату.
— Раніше мені здавалося, що я наче не маю права говорити про війну так прямо. А тепер, коли я втратила батьків і дім, я знаю, що означає втрачати. І тому маю намір говорити про це.
У її піснях — спроба перетворити біль на форму діалогу. Не крик, не декларацію, а розмову.
— Мені хочеться говорити з великою кількістю людей. Не кричати, не переконувати, а саме говорити — по-людськи, по душах. Музика дає мені таку можливість, бо люди її слухають і відчувають.
Алєтея, сцена і внутрішня опора
Її сценічне ім’я — Алєтея. Воно походить від давньогрецького слова «правда».
— Алєтея — це від давньогрецького слова «правда». Я взяла корінь «алєт» і додала «ера» — як ера правди. Для мене це дуже важливий сенс, бо я хочу говорити чесно.
У музиці вона не шукає кумирів.
— У таких випадках я кажу, що я сама собі кумир.
Це для неї не про его, а про самостійність і відсутність потреби копіювати інших.
Батьки, які не зупиняли
Велику роль у її житті відіграла сім’я. Від раннього дитинства її підтримували у творчих прагненнях.
— Батьки дуже любили, коли я співаю. І коли я сказала, що хочу вчитися на вокалістку, мені ніхто не відповів: «Це не професія» або «Знайди собі нормальну роботу».
— Мама підтримувала мене ще з дитинства. Коли мені було три роки, я сказала, що хочу грати на фортепіано, і вона відвела мене до музичної школи.
Вона згадує дитинство як простір без тиску і з можливістю бути собою.
Сцена, Шевченко і «Культурні сили»
Вероніка виступала на різних подіях, зокрема на Justice Conference та під час вручення Шевченківської премії.
В одному з виступів вона використала текст 93-го псалма в інтерпретації Шевченка, створивши авторську музичну композицію.
— Я взяла рядки з Давидових псалмів — 93-й псалом у переспіві Шевченка — і створила на ці слова пісню.
Важливим для неї є і проєкт «Культурні сили» — спільнота митців і військових, де вона є резиденткою.
— «Культурні сили» — це платформа для митців і військовослужбовців. Її головна ідея в тому, що військові — такі самі люди, яким потрібні культура, творчість, мистецтво, спілкування.
Саме там вона створила пісню «Квіти в полоні» — про чекання і надію.
— Для мене це пісня-заклик і водночас пісня-молитва. Наче спроба привернути у реальність щось світле, добре, живе.
Головна позиція – бути в процесі життя
Попри всі події, вона не говорить про далекі плани. Зосереджена на теперішньому.
— Моя головна місія — робити щось, щоб щось змінювалося.
Після розмови Вероніка Осінцева заспівала кілька своїх пісень. Так, як вона звикла говорити зі світом — без пояснень, але з відчуттям, яке складно підробити.