Збірка військового та поета Артура Дроня під назвою «Гемінґвей нічого не знає» містить короткі тексти, створені ним під час реабілітації після поранення. Видання опублікувало «Видавництво Старого Лева», і перший наклад уже повністю придбали читачі. У своїх нотатках автор повертається до пережитого на фронті, поєднуючи спогади про бої, поранення, загиблих побратимів і повернення додому зі спробами зрозуміти, як саме війна змінює людину.
Окремо він згадує, як перечитує Гемінґвея і Ремарка, намагаючись відчути, чому досвід класиків не збігається з тим, що відбувається з українськими військовими сьогодні. Дронь звертається до конкретних епізодів і деталей, фіксуючи моменти з повсякденного життя – від короткої розмови з дитиною в автобусі до поглядів мами або незатишного відчуття у власній оселі. У публікації розміщено один із розділів книги.
У розповіді автор повертається до пісень гурту «Жадан і Собаки» та до образу хлопця із Салтівки, чиє житло згоріло. Він згадує, як повертався додому, слухаючи композиції «Метро» та «Діти», у яких звучать рядки:
«З ночі лишається небо денне,
Йде війна, виростають діти!»
У тексті він описує, як важко йому дивитися на дітей після всього пережитого на фронті. Зокрема, згадує хлопчика з синьо-жовтими прапорцями на бриджах, який випадково сів поруч у автобусі. Пам’ять одразу повертає його у траншеї, до моментів евакуації поранених і загиблих, до побуту на позиціях та постійного відчуття небезпеки.
Дронь пояснює, що бажання людей добровільно йти на війну можна зрозуміти, тільки подивившись на дитину. Він пригадує ситуацію в церкві у Підмихайлівці, коли хлопчик на ім’я Олег розповів, що приїхав з Бахмута після евакуації. Автор пише і про свою родину, де має тринадцять братів і двох сестричок, і про розмови з п’ятирічним Остапом, який показував кімнату, де поки був лише вимикач світла, але хлопчик мріяв про майбутні зміни.
«Йде війна, виростають діти!
І любиш їх, тому що крім тебе
Їх тут ніхто не буде любити…»
Він згадує слова Григора Тютюнника про те, що після війни настає перепочинок, доки діти не виростуть у солдатів. Дронь описує власні спогади з 2014 року, коли надсилав теплі речі на фронт, і порівнює їх із пережитим у 2023 році, коли повернувся додому з обмороженням ніг. Він пише, що тоді мама просила показати посинілі нігті, але йому було важко дозволити таку близькість, бо війна залишила в ньому те, чого він не міг пояснити.
Автор визнає, що хоче сказати мамі прості речі – що любить її, що скучив, що мріє про повернення, – але не може переступити внутрішню межу. Він описує, як у 2018 році привозив з університету книги, сподіваючись, що вони допоможуть зрозуміти світ. На полицях стояли твори Ернста Юнґера, Еріха Марії Ремарка, Івліна Во, Томаса Кініллі та Ернеста Гемінґвея, але після пережитого на війні він відчув, що література оминула щось важливе, що автори, можливо, не знали або не змогли передати.
Він підкреслює, що люди стають старими, коли повертаються на війну, й цю старість не бачать їхні матері. Попри те, що вдома солдати говорять, сміються і намагаються виглядати звичними, момент повернення на фронт миттєво повертає відчуття внутрішнього виснаження. Пояснити, що відбувається всередині, майже неможливо, як і добровільне рішення знову їхати на війну. Хіба що подивитися на дитину.
У тексті він згадує, як під час відпустки не міг всидіти на місці та ходив кімнатами, перекладаючи речі й поправляючи книги. Коли настав час їхати, він вирушив спершу до Полтави, а потім до Харкова. У Полтаві почув, як хлопчик казав татові: «Полтава сама цікава, а Київ самий головний. А Полтава сама крутяцька». У Харкові він мав годину, тож попросив таксиста завезти його до будинку «Слово», де сидів перед пам’ятною дошкою і читав імена письменників, які жили там у 30-ті.
Після цього його забрав побратим Пріма, і вони рушили до прикордонних сіл. Дорогою той пояснив, що район, яким вони їхали, зветься Північна Салтівка, де проходили найзапекліші бої та було найбільше прильотів. Разом вони зайшли до супермаркету, купили необхідне і ненадовго знову відчули себе дітьми.
У фіналі автор пише, що, повернувшись на місце дислокації, обов’язково подзвонить мамі, і попередні непорозуміння зникнуть. Він згадує, що «все пов’язано і переплетено», як і те, що війна триває, діти з Бахмута ростуть, у родині має з’явитися шістнадцятий, Полтава справді «крутяцька», а хлопчик із Салтівки одного дня матиме власну кімнату.
Наприкінці повідомляється, що вартість паперової книжки становить 250 гривень і вона має з’явитися «найближчими днями». Електронна версія коштує 165 гривень, аудіокнига – 210 гривень.